Дрогобич

Дрогобич, мій рідний Дрогобич… (Авторська стаття)

 

Край Івана Франка, наче квітка папороті, у підніжжі Карпат полонило не одне серце. Сивою історичною давниною дихають церкви, будівлі, магістрат, костел, синагога, солеварний завод – бо ж емблема міста – дев’ять бочок солі…

Дрогобич розташований у південно-західній частині Львівської області на річці Тисмениці, на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського передгір'я. Разом із Стебником становить окрему адміністративно-територіальну одиницю Львівської області, і є центральним містом Прикарпатської агломерації, яка, крім Дрогобича, включає в себе Борислав, Стебник, Східницю, Трускавець та прилеглі села.

Перша документальна згадка про Дрогобич у міському акті Львова датується 6 листопада 1387 року. У листі Папи Боніфація ІХ (1392) до перемишльського єпископа Еріха місто згадується, як один із центрів солеваріння Європи.

Початок місту, звісно, дали підземні джерела соляної ропи, з якої виварювали сіль. Надто дорогу дрогобицьку сіль постачали в різні держави середньовічної Європи. У період Київської Русі через Дрогобич проходив так званий Великий Соляний Шлях, і це сприяло економічному розвиткові міста. У середині XV столітті італієць Тедальді став власником дрогобицьких солеварень. У XVІ ст. у Дрогобичі існувало сорок п’ять соляних джерел, з яких добувалось щороку близько 26 тисяч бочок солі. У цей період місто отримало привілей на освітлення вулиць нафтовими ліхтарями.

У давньому гербі міста зображено дев’ять топок (бочок) солі, що символізують дев’ять жуп (солеварень). У дрогобицькому передмісті Зваричі досі діє один із найстаріших у Європі солеварних заводів.

Із сіллю пов’язані назви старих вулиць міста. Це такі, як Жупна (від слова ропа), Солоний ставок, Зварицька. Сіль справедливо вважають матір'ю Дрогобича. Протягом Середньовіччя солеварні промисли в Дрогобичі притягали сюди велику кількість купців. Мешканці міста і навколишніх сіл здавна вивозили сіль у різні частини України. А до Дрогобича приїжджали за сіллю чумаки з Наддніпрянщини, купці із Закарпаття, Волині, Холмщини, Білорусі. Сіль, нафта, мінеральні добрива, лікувальні джерела, серед яких знаменита «Нафтуся» – ось невелика частина того, чим уславився легендарний Дрогобич.

Існує дуже багато легенд про виникнення «міста солі». На думку більшості вчених, воно виникло у X-XII столітті. У тому місці, де між Дрогобичем та Бориславом виростає лісиста гора Тептюж, було колись невеличке поселення Бич. Удень жителі працювали в полі, полювали на звіра в багатих лісах, випасали стада на луках, вилясуючи бичами на всю околицю. А вночі ховалися за високі вали та рови з водою, якими Бич був оточений звідусіль, підіймали вхідний міст і виставляли кутову охорону. Аж раптом насунули дикі ординці, обступили навколо весь Бич, перемогти, здавалось, було понад силу. Тому усі – від малого до великого – мужньо обороняли свою рідну домівку. Раптом ворожа орда почала зменшуватись. Проте хан татарський, із промовистим іменем Буняк Шолудивий, вдався до хитрощів. Припинивши неочікувано марний напад, він послав під браму кількох своїх послів. Вони проголосили: «Наш хан всемогутній, і опір вас не врятує. Але ви маєте можливість відкупитись. Хан вимагає в данину по одному голубу та по одному горобцеві від кожного двору. Нас квапить час, нам пора повертатись. Тож данина така собі. І ви не збіднієте, і наш хан не втратить». Порадившись, міщани прийняли дивну умову. Забрала татарва ту данину і відступила. Але вночі птахи, з прив'язаною до їх ніг тліючою губкою, принесли в Бич пожежу. Поки кинулися люди гасити вогонь, а хитрий ворог уже тут. Виросло на місці поселення чорне згарище. А як ворог відійшов, погорільці заснували Другий Бич. Тільки не на місці першого, а по другий бік Тисмениці. Назва «Другий Бич» згодом перейшла в однослівну – «Дрогобич».

Кожне давнє місто має свій адміністративний центр, що склався історично. У Дрогобичі таким центром впродовж багатьох віків була і є сьогодні площа Ринок. З усіх точок міста вабить до себе висока вежа Ратуші, годинник якої з циферблатами на чотири боки відбиває кожні п’ятнадцять хвилин і щогодини. Перша міська Ратуша була дерев’яною, друга – з цегли, на три поверхи: внизу були розташовані кімнати війта, писаря та канцелярія; бургомістр і райці засідали у величезній залі другого поверху, де проходили і урочистості. За великими залізними дверима була скарбівня, в якій зберігалися «меч справедливості», казна і міський архів. Приміщенням невеличкого третього поверху володів трубач, в обов’язки якого входили спостереження за містом, чи нема де пожежі, чи не загрожує Дрогобичу щось із зовнішнього світу…

 

Декілька століть поспіль Ринкова площа слугувала неабияким центром торгівлі. Щопонеділка їхали сюди возами селяни з усього повіту, і починався великий цікавий торг. Продавали-купували дари землі, річок, лісів, ремісницькі вироби – діжки, кошики, сільськогосподарські знаряддя, столярні та інші інструменти. Ярмарковий день мав, звичайно, свій неймовірний колорит: покупки, «здибанки», домовленості, гумор… Не обходилось, звичайно, і без хитрощів чи дрібних крадіжок. Для кожного селянина цей день ставав неймовірним святом, коли можна було не думати про свою важку працю, а по-справжньому погуляти: крамницями, навколо Ратуші, пообідати у місті, часом зайшовши до винарні чи корчми. Якщо уважно прислухатись до дзвону годинника на ратушній вежі, почуємо 900-річний голос історії, який і досі відстукує кожен неабиякий день із життя міста-героя Дрогобича, такого рідного і такого особливого…

Сьогодні Дрогобич – яскравий приклад європейського міста, яке побувало в «еміграції» і знову хоче повернути собі аристократичний статус. Місто, за звичаєм, розбудовувалося у чотири боки від Ратуші, саме тому центр був, є і, мабуть, буде найкрасивішим і, так би мовити, найменш зіпсований прогресом. Цікаві місця розкидані по всіх усюдах. Усе місто навіть пахне по-особливому. Здається, ніби ти перебуваєш у якісь старезній бібліотеці, і, здмухуючи пилюку із прадавніх манускриптів, вдихаєш аромат історії, таємниць і загадок…

Гуляючи по старенькій, але вічній бруківці – одній із особливих надбань міста, ви знайдете Готичний костел імені святого Бартоломея, заснований Владиславом Ягеллою на початку ХV століття. З'явився він на території дрогобицького замку. На жаль, від замкових стін, валів та ровів не лишилося на сьогодні нічого – окрім єдиної башти із цегли, яка й стала дзвіницею костелу святого Бартоломея (за іншими даними – костелу Знесіння). Башта було збудована ймовірно у 1551 році. Меморіальна дошка на башті повідомляє, що "Восени 1648 року в Дрогобичі селянсько-козацькі загони та повсталі мешканці міста і навколишніх сіл розгромили польсько-шляхетські війська і визволили місто". Головний вхід та капличка, прибудована до святині, з'явилися в XVIII столітті. На жаль, костельне майно було знищено, зберігся тільки ренесансний надгробок Катажини Рамультової (1552). Сам костел бачив таке, що ні у книжці не описати, ні словами не розповісти. Нам і не снилося: козаки, поляки, татари, росіяни, гітлерівці, війни… Коли його будували, то в одну із стін замурували руку, стопу і обличчя язичницького ідола, при чому так замурували, щоб усі бачили. А навколо самого храму кожна влада здійснювала публічну страту. В середині костелу готичністю віє від кожного підмурівка, кожнісінького цвяшка, а доповнюють незабутні враження неабиякий звук старовинного органу.

Церква святого Юра.

Серед багатьох атрибутів нашого міста все ж головною гордістю є Церква святого Юра. Колись у Дрогобичі жили чумаки, але не було у них церкви. А навіть якщо й була, то не така, яку б їм хотілося. От і надумали чумаки рушити у Прикарпаття і виміняти сіль на храм Божий. Звідти у 1657 році вони привезли готову розкладну церкву – храм святого Юра. Церква з усіма її куполами і галереями була зібрана без жодного цвяшка. Сьогодні ж відгомін XV століття слугує музеєм, а на великі свята усі охочі можуть відвідати і Святу Літургію.

Однією із улюблених пам’яток Дрогобича є монастир ордену Кармелітів – церква святої Трійці, котра спочатку служила як костел при їхньому монастирі. Почали її будувати в 1700 році, а посвятили у 1709. Кармеліти, тобто члени ордену, давали обітницю жити у бідності і допомагати собі подібним, а босі – ще й не носити взуття. Коли західноукраїнські землі окупувала Австрія, цісар Йосиф II ліквідував монастир, а костел передав під церкву греко-католицького обряду. Приміщення монастиря деякий час займали магістратське бюро, дитячий виховний заклад, а 1813 року його передали отцям василіанам за умови, що вони заснують чотирикласну школу. Саме у цій школі навчався у 60-х роках минулого століття син землі Дрогобицької Іван Франко. Храм святої Трійці – одна із найбагатших церков, а вночі вона просто неперевершено красива завдяки вправній святковій ілюмінації.

Усі ми неодноразово чули, що будь-яке місто красять його мешканці. От і Дрогобич має ким похвалитись, адже вихідцями із нашого рідного міста є багато видатних і знаних історичних постатей.

Юрій Котермак, на прізвисько Дрогобич – (близько 1450-1494 роки) – український вчений, доктор медицини та філософії, ректор Болонського університету, автор першої друкованої української книги «Прогностичне судження» (1483).

Петро Конашевич-Сагайдачний (приблизно 1570-1622 роки) – Гетьман Війська Запорізького, видатний полководець, засновник Київського братства.

Юрій-Франц Кульчицький (близько 1640-1692 роки) – український купець, герой оборони Відня. Вдячні австрійці подарували героєві весь запас трофеїв кави. Галичанин відкрив у Відні першу в Європі кав’ярню.

Бруно Шульц (1892-1942) – видатний письменник та художник, на честь якого у місті названа вулиця та меморіальна дошка.

Із містом Дрогобич тісно пов’язане і життя Івана Франка, видатного поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча, великого сина української землі.

Моє рідне місто має у собі щось особливе. Тут чудові люди, які без пафосу, з душевною простотою з тобою спілкуються. Це близьке місто, в якому кожен може почувати себе, як вдома. Усі один одного знають, тому здається, що жителі Дрогобича не просто міське населення, а одна велика дружня родина. Тут не потрібно відповідати якимось нормам поведінки, тут легко залишатись самим собою, бо навіть треба таким бути. Моє місто відкрите для людей. На відміну від великих міст, незважаючи на значну кількість мешканців, почуваєшся самотньо, адже більшість егоїстична, націлена на задоволення власних потреб, кожен сам по собі. А вдома, у Дрогобичі, усе простіше. Він – такий рідний… як мама… голубить і сварить, але сонечком чи дощем!

Автор статті Ірен Файчак