Прекрасний рід Ігоря Мархеви

Галичина, попри різні окупаційні режими, попри репресії до українського духовенства і інтелігенції, якимось дивом з Божого милістю не втратила горстку високоосвічених людей, які зберігали національні традиції у всіх її сферах формували і культивували нові традиції у контексті нашого генетичного коду.
Однією з таких потужних родин по праву можна називати Мархевів-Созанських. Як згадують автори книги «Медицина Дрогобича» Михайло Богаченко і Мирослав Романяк серед медичного загалу в режимні часи були патріотично свідомі українці, котрі на Різдво чи Великдень відвідували один одного сім’ями, родинами. Не одні такі свята проходили у Майтейчаків-Шипайлів, Кругліїв, Городиських-Шайдюків, Попелів, Миджиних, Богаченків, і, звісно, Созанських-Мархеви. Але сьогодні увага зосереджена на одному родоводі. Трохи хронології, щоб збагнути, які колись люди жили в дрогобицькому середовищі, який їхній внесок, зокрема в медицину. Це високоморальні носії галицького духу у широкому сенсі цього слова. Своєрідним «екскурсоводом» стане Ігор Ростиславович Мархева, нинішній завідувач травматологічним відділенням Дрогобицької лікарні №1, якому поталанило родитися у цих родинах. Отже, Ігорів прадід по-материнській лінії Гамчикевич був директором Перемишської української гімназії. Його дочка Ірена вийшла заміж за Мирослава Созанського. Обоє навчалися у Празі, здобули дипломи лікаря і фармацевта. У 1945 році вони повернулися до Дрогобича. Созанський обіймав посаду обласного акушер-гінеколога, у 1958 році удостоївся звання «Заслужений лікар УРСР». Їхня дочка Тетяна-Єлизавета, лікар за освітою, у 1958 році одружилася із Ростиславом Мархевим. Через рік у подружжя лікарів народився Ігор, а пізніше і Андрій. Дід хлопців-внуків був священником. Помер у 1965 році в Іванофранківську у віці 65 років.
Продовжили лікарську династію по лінії Созанських син Мирослава – Олександр. Він високо піднявся науковою драбиною – довгий час очолював кафедру акушерства і гінекології у Львівському медінституті, доктор медичних наук. На жаль, вуйко Ігоря і Андрія, як і всі інші близькі родичі, що згадувалися у попередніх абзацах нині – на правді. Трагедією у родині Созанських була загибель 36-річного Ореста Созанського,  без п’яти хвилин доктора медичних наук. Мають брати Мархеви і двоюрідну сестру Ольгу лікаря за фахом.
Старше покоління й досі у приватних бесідам, коли мова торкається лікарів, згадують батьків Ігоря Мархеви добрим словом. Мати Тетяна практикувалась у терапевтії, кардіології, завідувала терапевтичним відділенням лікарні. Батько Ростислав плідно працював аж до 1992 року, він на 11 років пережив свою дружину. Ростислав Володимирович стояв біля витоків створення травматологічного відділення, керував ним 21 рік. До Дрогобича з навколишніх районів намагалися з тяжкими травмами потрапити потерпілі. Незважаючи на різні бюрократичні циркуляри, завідувач знаходив вихід з ситуації. Він був цілковито поглинутий роботою. Мархева-батько ніколи свій статус не використовував для меркантильних інтересів. Про нього й досі говорять як висококласного спеціаліста і порядну людину. Доступний у спілкуванні, він прищеплював цей стиль поведінки і своїм синам. На видноті – більше Ігор. Ще будучи школярем, він був частим гостем у лікарні. До всього придивлявся, не лякався крові. Тому альтернативи, як такої у виборі професії у нього не було. До речі, дружина Ігоря Антоніна – провізор.
Після виходу на пенсію Ростислава Володимировича відділення очолив Іван Дмитрович Дудок. Знаючи потенційні можливості Ігоря, він в особливих випадках говорив родичам потерпілих, зокрема з такими словами-рекомендаціями звернувся й до мого колеги Петра Мацана: «Підійдіть до Мархеви, у нього дуже чутливі руки, і він зарадить болям». З боку п. Дудка це теж був чоловічий жест, а не амбіції. Про це Ігор Ростиславович знав, бо люди вгорі про це говорили…
Нинішній завідувач гідно несе естафету династії поколінь про яких йшла мова. Сім’я сподівалась, що одна із двох дочок продовжить їхні родинні традиції, але Марта, хоч і обрала медичну освіту, однак вибрала інший шлях реалізації своєї освіти. На щастя, в Ігоря і Антоніни підростає дві внучки і внук, і можливо вони заспокоять, передусім дідуся Ігоря. І в рідного брата Андрія – дочка і син.
Цей штрих до родинного портрету ніщо інше як визнання талановитих людей, які сумарно впродовж століття гідно й відповідально стоять на варті охорони наших людей. Вони творять підґрунтя для зростання галицької еліти, таких людей в Україні потрібно побільше…

Володимир Турмис